Сказати слово ‘’геноцид’’ 

Навесні 2022 року, одразу після викриття звірств у Бучі, низка західних лідерів вимовила слово "геноцид". Це, з трохи різними формулюваннями, зробили Джо Байден, Борис Джонсон і Джастін Трюдо. До них приєднався президент Колумбії Іван Дуке. Від цієї когорти тоді категорично відмежувався президент Франції Еммануель Макрон, тричі публічно відмовившись вжити щодо російських воєнних злочинів в Україні слово "геноцид".

Спершу в одному інтерв’ю Макрон відмовився від цього терміну, "пояснюючи" це тим, що українці і росіяни – "братні" народи. Невдовзі, в іншому інтерв’ю, він вказав на політичну незручність слова:

"Держави, які вважають, що це геноцид, згідно з міжнародними конвенціями зобов’язані втрутитися. Чи це те, чого хочуть люди? Не думаю".

Реклама:

Фактично Еммануель Макрон прямо визнав, що не хоче вживати термін "геноцид", бо це накладало б на нього певні зобов’язання.

Професор Вільям Шабас, один із експертів у нашому новому документальному фільмі-розслідуванні "Знищити повністю або частково", схильний відкидати твердження про російський геноцид в Україні, називаючи заяви на кшталт Байденової "політичними". Можливо, він має рацію: словом "геноцид" часто жонглюють з політичною метою, не надто задумуючись про правове визначення "злочину злочинів". Однак відмова Макрона вимовляти це слово є ще більшою мірою політичною.

Сама незручність слова "геноцид" – історія довга і різноманітна, гарно продемонстрована, наприклад, у книжці Саманти Пауер "Проблема з пекла: Америка і епоха геноциду". Нічого дивного немає в тому, що деякі західні політики та посадовці на різних рівнях не лише уникають описувати терміном "геноцид" те, що Росія робить в Україні сьогодні, а й подекуди прямо заперечують, що в Україні відбувається саме "злочин злочинів". Для політиків це слово часто є вкрай некомфортним, бо через нього вони відчувають щонайменше зайвий тиск і вимогу діяти.

Читайте також колонку Унейна Джордаша: Геноцид в Україні

Звісно, цей політичний вимір не має абсолютно нічого спільного із запитанням, відбувається в реальності геноцид чи ні. Але він добре накладається на поширене в масах уявлення, що геноцид – це обов’язково тотальне винищення національної або етнічної групи, як під час Голокосту, в Руанді у 1994-му або "щонайменше" як у Сребрениці у 1995-му. Мовляв, раз немає таких масштабів звірств – значить, немає і геноциду.

Це уявлення – наслідок незнання реального правового визначення геноциду, зафіксованого у Конвенції ООН та Римському статуті. Але й воно не позбавлене проблем.

За цим визначенням, геноцид – це дії, вчинені з наміром повністю або частково знищити групу (національну, етнічну, расову або релігійну), як таку: вбивства, завдання значної фізичної або психологічної шкоди, створення умов для знищення групи,перешкоджання дітонародженню і насильницька передача дітей з однієї групи до іншої. В цьому визначенні не йдеться ані про кількість жертв, ані, тим більше, про "братність" народів або про бажання/небажання Франції чи інших держав втрутитися.

Ключем до розуміння, відбувається геноцид чи ні, є геноцидальний намір. Як наголосив у тому ж нашому фільмі Вільям Шабас, якщо навіть двох-трьох людей вбили з чітким і однозначним наміром знищити групу, як таку, то відбувся геноцид.

З одного боку, все наче досить очевидно. Дуже просто довести в суді, що росіяни скоюють в Україні злочини, які підпадають під визначення Конвенції ООН та Римського статуту, насамперед вбивства цивільних та примусову депортацію дітей. Ба більше, якщо умисні вбивства українських цивільних в Росії намагаються заперечувати, то примусову депортацію дітей відверто рекламують на найвищому рівні.

З іншого боку, самих лише дій – недостатньо. Потрібно однозначно довести той самий геноцидальний намір. Намір – це площина нематеріального. Він завжди залишається чимось розмитим, чимось, що можна поставити під сумнів. Його важко доводити не лише в суді, але й навіть перед суспільною думкою за кордоном (гадаю, що в більшості українців очевидний намір Росії знищити українську націю, як таку, на сьогодні вже не сумнівів викликати не має).

Явно геноцидальну пропаганду російських "журналістів" і посадовців можна пояснювати просто войовничим хейтспічем. Масові вбивства, які чинить російська армія, – просто наміром зламати можливий опір. Депортацію дітей – намаганням Російської Федерації вирішити свої демографічні проблеми. "Все не так однозначно" – улюблена російська гра з реальністю, яка для приховування геноцидального наміру підходить якнайкраще.

Небажання політиків підставлятися під тиск, нерозуміння широких мас і складність доведення геноцидального наміру – все це разом створює дуже зручний ґрунт для всіх тих, хто хоче відмахнутися від незручного терміну, говорячи про російсько-українську війну.

Але навіть на такому тлі українцям варто продовжувати говорити і доводити, що за російським вторгненням в Україну стоїть саме намір знищити українську націю повністю або частково.

Це потрібно не для того, аби терміном якось полегшити страждання жертв воєнних злочинів російської армії в Україні. Їхній біль якраз не стане більшим чи меншим від того, назвуть це "воєнним злочином", "злочином проти людяності" чи "геноцидом". І на їхнє відчуття справедливості теж навряд чи сильно вплине кваліфікація злочину, за який того чи іншого російського злочинця кинуть за ґрати.

Це потрібно для осмислення самої нинішньої російсько-української війни і її передумов. Як наголосив у фільмі "Знищити повністю або частково" український науковець Дмитро Коваль, історію цієї війни і причини страждань українців від рук російської держави неможливо повністю розповісти і пояснити без слова "геноцид".

Це осмислення потрібне і для українців. Але насамперед воно потрібне світові, який звик сприймати Україну спотворено, крізь призму російської історіографії або західних упереджень.

Іноземні політики, посадовці і прості громадяни, які сьогодні відкидають слово "геноцид" у розмовах про російсько-українську війну, тим самим відкидають ключ до розуміння того, що відбувається в Україні. Ми маємо продовжувати цей ключ пропонувати.

Данило Мокрик

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Wiki